Вільні Творять Майбутнє

Мізочани захисники національних інтересів Української держави. 

День Гідності та Свободи – одне зі знакових офіційних свят у новітній історії України. Українці вшановують патріотизм і мужність своїх співвітчизників, які восени 2004-го та в листопаді 2013 – лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, національних інтересів Української держави. Щороку воно відзначається 21 листопада – в річницю початку Євромайдану. Мізочани також брали участь в подіях на Майдані Незалежності в Києві.

Про події на Майдані в 2004 році розповів Богдан Гірняк: 

« На Помаранчеву революцію я їздив кілька разів. Пам’ятаю, що на Майдан хотілося їхати знову і знову. Там була така атмосфера, в якій раніше, здається і не був. Ми всі жили в очікуванні змін на краще і відчували, що саме ми і саме зараз творимо ці зміни. Тоді здавалося, що майбутнє залежить тільки від нас, ми народ, сила – і цього ніхто і ніщо не змінить. Від цього розуміння ми перебували у такому піднесеному настрої, коли кожна подія, кожен крок до перемоги проходили, як у сні. Здавалося, що нами рухає якась Вища сила, а тому і не було жодного сумніву, що все те, що ми робимо – правильно. Тоді на Майдані було багато мізочан. Пам’ятаю, наш мікроавтобус із помаранчевим прапором працівники ДАІ проводжали, віддаючи честь… Атмосфера на Майдані була особливою. Там не було жодної крадіжки, чи інших порушень. Люди жили, як одна дружна і любляча сім’я…» 

Лук’янчук Сергій Васильович, герой АТО, який у 2020 р. віддав своє життя захищаючи рідну землю від ворога, завжди був справжнім патріотом України. Ще зовсім юним (було Сергію 23 роки) він також був активним учасником подій на Майдані Незалежності під час Революції Гідності в 2004 році, разом із тисячами українців він постав на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини.

Сергій Лук'янчук (перший праворуч) із друзями на Майдані Незалежності в Києві в 2004 р. 

Фотографія лідера "Помаранчевої революції, екс-президента України В. А. Ющенка 

(із сімейного архіву Сергія Лук'янчука)

І от настав 2013 рік і знову Майдан…

Юрій Лиморенко згадує: «В Здолбунові в останні числа листопаду був створений штаб Майдану. Жителі району щодня несли гроші, продукти, теплий одяг, медикаменти. Звідти відправлялися автобуси з нашими земляками на Майдан в Київ. Вражали кияни, які підтримували Майдан фізично, матеріально та морально. Сам Майдан був схожий на країну в країні зі своїми правилами та автономним керівництвом…»

Борис Поліщук згадує: «Ніколи не міг подумати, що у ХХІ столітті, у центрі столиці найбільшої європейської держави, доведеться мені воювати. Але бандитська влада своїми злочинними діями переповнила чашу терпіння наших людей. І, приїжджаючи на київський Майдан у грудні, січні, лютому, я бачив, як настрої людей стають все більш рішучими та радикальними щодо влади. На майдані вирував людський мурашник. Небайдужі підвозили на своїх автомобілях ліки, продукти, воду, шини, бензин, вогнегасники… Ми занесли до Київради медикаменти, які привезли, та попрямували до вул. Городецького, де була закріплена за нами барикада. На щастя наш намет уцілів, але на місці інших, що стояли від вул. Інститутської до філармонії, тепер було згарище і силовики… Ми кидали в бік «беркутівців» бруківку, петарди, «коктейлі», а вони відповідали нам травматичними пістолетами, рушницями, шумовими та газовими гранатами…

Борис Поліщук на Майдані Незалежності у Києві в 2014 р.

Ніхто не думав, що цей день стане вирішальним у протистоянні. Але нові сили «Беркута» почали частіше стріляти, кидати гранати, та намагалися підпалити філармонію, де відпочивали та отримували лікарську допомогу мітингувальники. У відповідь кілька хлопців видерлися на парапет супермаркету і відігнали силовиків камінням та «коктейлями». І тут упав щит, за яким ховалися стрільці «Беркута». Це немов стало сигналом. Майданівці відразу ринули в атаку… І тут почалося найжахливіше. Хоча ми і раніше бачили снайперів на даху Жовтневого і інших будівлях і чули, як свистять кулі над головами, та вважали, що вони нас просто залякують. Ніхто й не думав, що ці потвори в людській подобі будуть методично розстрілювати беззбройних, беззахисних людей. Коли з’явилися перші загиблі та поранені від куль снайперів - дорослі, мужні чоловіки плакали від безсилля…»

Ігор Дмитрук розповів «В ту страшну ніч мене на Майдані не було, але у подальшому розвитку подій я брав активну участь. Поруч були мої друзі… Те, що відбувалося на Майдані словами описати важко. Було страшно. Пам’ятаю день, коли беркутівці захопили третю барикаду на Грушевського. Ми отримали команду повернути цей рубіж назад. Я та мій друг Лук’ян опинилися у самому пеклі під обстрілом снайперів, які цілили по нас з вікон готелю «Україна». Все відбувалося, як в тумані. Реальним був лише стукіт куль, які відбивалися від щитів. І раптом – поранений Лук’ян. Куля пройшла навиліт через плече. Про це я дізнався вже біля медпункту на наших позиціях, куди я його відтягнув…

Алла Сагата (Петрук) згадує: «На Майдан я пішла не відразу. Але після звірячого побиття студентів в ніч на 30-те листопада, витерши сльози, я зрозуміла яка в нас національна ідея. Це – воля і свобода! Тобто можливість самим вибирати своє майбутнє. І я вже не могла спокійно ходити на роботу… Ми з друзями зголосились розносити «підвечірки», щось приносили з дому, старались обігріти людей, чергували на кухні, носили дрова… Вражала доброзичлива атмосфера серед людей, всюди був порядок. Було трохи прикро, що цього разу на Майдані було менше мізочан, ніж восени 2004 р. Але, яка була радість, коли на шосте Віче приїхали мої і чоловікові батьки! Піднявся настрій, укріпилася віра, що все це не даремно. Тоді ми і помістили на «стіні адрес» виготовлений нами дерев’яний брусок з логотипом «Мізоч». Ми гордились своєю країною та її народом. Найважче було пережити дні і ночі 18-20 лютого. Вже ніхто не хотів нашої їжі, а ми натомність підносили і підносили бруківку. Про ту нічну варту згадувати дуже важко. Пізніше зрозуміла, що могла і не вийти з Будинку профспілок…»

Алла Сагата (Петрук) на Майдані Незалежності у Києві в 2014 р. 

Василь Петрович Петрук (БАТЬКО Алли Сагати) згадує: «Я був лиш на 6-му Віче з 29.12.2013р. По 01.01.2014р. І саме тоді з дітьми та внуками ми виготовили та встановили на символічній стіні дерев'яну цеглину з написом «МІЗОЧ».

Тимофій Сагата (внук Василя Петровича Петрука) із дерев'яним бруском із написом "МІЗОЧ", який буде покладений у "Стіну плачу і боротьби" на Майдані Незалежності в Києві

Петрук Василь Петрович із дружиною Оленою Лікандрівною

 та внуком Тимофієм на Майдані Незалежності

Борис Поліщук у своєму інтерв’ю для газети «Мізоцький промінь» сказав: «Я вірю, що наш народ згуртується, перебудує свою свідомість, відродиться українська нація, і ми переможемо усіх своїх ворогів. Влада стане справді народною і почує своїх виборців. Україна стане центром Європи не тільки географічно, але й політично та економічно. А Майдани будуть збиратися тільки для святкування радісних подій. І тоді наші діти і внуки, а може і ми, будемо жити у вільній, заможній, сильній європейській державі!»

Думаю, що ці його слова знаходять щирий відгук в душі кожного українця.

Написано на основі спогадів очевидців подій на Майдані Незалежності в Києві, які були опубліковані в часописі Мізоцький промінь під редакцією Лесі Черниш.

Поліщук Б. Майдан: у боротьбі за нову Україну/ Б. Поліщук //Мізоцький промінь. - 2014.- берез., (№3).- С. 2: фото

Лиморенко Ю. Один погляд на два майдани: Дві революції - дві річниці/ Ю. Лиморенко //Мізоцький промінь. - 2014.- груд., (№12).- С. 3

Гірняк Б. Горджусь своїм народом/ Б. Гірняк //Мізоцький промінь. - 2014.- груд., (№12).- С. 3: фото