Талановиті Мізочани

Овсійчук Михайло Якимович

1 березня 2017 р. виповнилось 80 років Відміннику освіти, Заслуженому вчителю України,       хорошій шанованій людині – Овсійчуку Михайлу Якимовичу.

Народився Михайло Якимович в с. Півче, Здолбунівського району, але велика частина його життя пов’язана із Мізочем.

Закінчивши Львівський державний університет і здобувши професію вчителя історії, працював спочатку в Суємській школі вчителем, згодом заступником директора, завучем. А в 1975 році Михайло Якимович був призначений на посаду директора Мізоцької середньої школи, де викладав історію та право.

На посаді директора перебував до виходу на пенсію, до 1998 року. Але і після цього деякий час працював вчителем. Всі, хто його знає  - кажуть, що це вчитель від Бога.

Пропрацювавши на освітянській ниві 33 роки, Михайло Якимович виховав для себе гідну зміну – більше сорока його учнів стали істориками, здобули звання кандидата історичних наук, працюють в престижних вузах України.

Його сини Віктор та Юрій пішли по стопах батька – стали педагогами. Віктор викладає математику в Мізоцькому НВК, а Юрій – географію.

В 2013 році телеканалом РТБ було відзнято документальний фільм СвітОсвіт про династію мізоцьких педагогів Овсійчуків.

(Адреса відео-https://www.youtube.com/results?search_query=Династія+мізоцьких+педагогів)

За свою сумлінну працю в 1974 році Михайло Якимович був удостоєний Міністерством освіти УРСР звання: «Відмінник народної освіти», в 1987 році – «Отличник просвещения СССР», в 1990 році – Указом Президії Верховної Ради УРСР було присвоєно почесне звання «Заслуженого вчителя Української РСР». Крім того Михайло Якимович за свою педагогічну діяльність був нагороджений великою кількістю подяк, грамот, в 1999 році йому була вручена Подяка Президента України Л. Д. Кучми. Він був делегатом VIII з’їзду педагогічного товариства; об’єднання демократичних сил «Злагода»…

На сьогоднішній день Михайло Якимович – енергійна творча людина. Він завжди в курсі подій, які відбуваються в країні та за кордоном, цікавиться новинами економіки, політики, змінами в галузі освіти, культури… Михайло Якимович вже багато років є членом бібліотечної ради Мізоцької міської бібліотеки та учасником краєзнавчого клубу «Берегиня». 

Його допомога, цікаві ідеї, його авторитет, як історика краєзнавця та шанованої людини допомагає нам, працівникам бібліотеки, збирати багатий матеріал по історії Мізоча. А краєзнавство – це один із ключових напрямків роботи нашої бібліотеки.

Ми щиро вдячні йому за підтримку, допомогу, цікаві ідеї. І хочемо побажати йому здоров’я, добра.

Перета-Барановська Тереза Семенівна

Тереза Семенівна народилася в 1934 р. в селі Літчани на Волині. Пізніше родина переїхала до Мізоча і навчалась вона в Мізоцькій середній школі.

По закінченні – вступила до Київського інституту театрального мистецтва ім.. Карпенка-Карого, який закінчила в 1958 році. Тоді ж була прийнята в трупу Сумського обласного українського музично-драматичного театру. Деякий час працювала в Артемівському українському музично-драматичному театрі. А з вересня 1963 року – в Івано-Франківському академічному обласному  музично-драматичному  театрі ім.. Івана Франка. Дебютувала в ролі Олени в «Камінній душі» Г. Хоткевича. 

25 грудня 2009 року Указом Президента України Перезі Переті-Барановській присвоєно почесне звання «Народний артист України».

Вона присвятила сцені більшу половину свого життя, зіграла багато ролей.

27 березня 2017 року в Міжнародний день театру Тереза Семенівна виступила на сцені Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім.. Івана Франка із промовою-підсумком своєї творчої праці 

Відео із особистого архіву Проценка Володимира Григоровича

Мартинчук Марія Василівна

самобутній художник

19 жовтня 2016 р. відсвяткувала свій 80-річний ювілей творча людина, самобутній художник - Мартинчук Марія Василівна.

Народилася і прожила більшу частину свого життя вона в с. Ступно Здолбунівського району, а зараз переїхала жити до дітей в Мізоч. Ми можемо пишатися тим, що наш край збагатився новим талантом. Її роботи неодноразово були представлені на виставках декоративно-прикладного мистецтва під час знаменних подій в селищі Мізоч, на різноманітних заходах в Мізоцькій міській бібліотеці, а також на фестивалі «Бібліофест» в Здолбунівській районній бібліотеці в 2015 році і кожного разу вони викликали захоплення глядачів.

 

Марія Василівна малює квіти, кожен її малюнок – неповторний, кожен багатий яскравими фарбами. Техніка малювання дещо схожа із малюнками української народної художниці Марії Приймаченко і трохи на «Петриківський розпис».

Марія Василівна згадує, що малювати хотіла завжди, але в часи її дитинства не було де взяти не тільки фарби, а й папір та олівці. У дорослому житті для малювання не вистачало часу, але вона старалася  кожну вільну хвилинку віддавати улюбленій справі. А коли старший син Василь будучи на службі в армії придбав та прислав для мами фарби  - радості її не було меж.

Тепер, коли діти виросли, є багато вільного часу Марія Василівна віддається улюбленій справі, з-під її пензля мало не щодня з’являється нова картина, де пломеніють яскраві маки, троянди, бузок, соняшники, волошки, лілії…

Вона каже, що мріє намалювати всі квіти, які зацвітуть довкола її будинку.

Марія Василівна прожила нелегке, але цікаве та плідне життя. Виростила чотирьох дітей: двох синів та двох дочок.

Художній талант від мами перейняли  її сини Василь та Сергій.

Мартинчук Василь Миронович живе в Білорусії. Він білоруський живописець та скульптор, Член Білоруського Союзу художників, Член Спілки польських художників у Білорусі. Його персональні виставки пройшли в Парижі, Ліможі, Білостоці, Гданську, 10 виставок в м. Гродно…

картина Василя Мироновича "Свята родина"

Традиційний натюрморт

Мартинчук Сергій Миронович – художник та кераміст. 

Отож Мізоч збагатився на цілу талановиту родину.

Ми щиро вітаємо нашу самобутню художницю із ювілеєм. Нехай Бог дає їй здоров’я, довгих років життя та творчої наснаги творити барвисті картини на радість глядачам. 

фотографії Черниш Л.М., Пальчевської О.В.

Мартинчук Сергій

Миронович

 Талановитий мізоцький художник

та кераміст.

Народився в 1976 році в с. Ступне Здолбунівського району, Рівненської області. У 1983 році пішов у школу, по закінченні навчався в Професійно-технічному училищі №27 за спеціальністю: Різбляр по дереву. Служив в армії. В 1999 році одружився та переїхав жити до Мізоча. Має дружину Катерину та двох донечок: Анастасію та Христину. Сергій Миронович – людина творча його пейзажі та натюрморти, писані маслом, радують око соковитими, чистими барвами. 

Від розмаїття керамічних горщиків, мисок, кухликів, гладишок, сувенірів – розбігаються очі. Тут вироби традиційної української кераміки – в теплих тонах охри. Здається, що вони зроблені із печива, як той казковий будиночок.

Є тут і вироби, створені в техніці задимленої кераміки. Знаючі люди кажуть, що працювати в такій техніці – досить важко.

Сергій Миронович займається гончарством вдома. Тут він в години натхнення сидить за гончарним кругом, створює свої маленькі шедеври, готові вироби випалює в спеціальній печі.

Здавна гончарі були шанованими людьми, бо жодна сім’я не могла обійтися без глиняних мисок, горщиків, горнят, в яких їжа була смачною, та довго зберігалася свіжою. 

Ні одна виставка виробів народних умільців не обходиться без робіт Сергія Мироновича. 

Тепер дуже мало людей займається гончарством

 і приємно, що такий умілець є в Мізочі. 

Федуш Лариса Іванівна

(1954 - 2016)

Народилась в 1954 р. на Хмельниччині, Старосинявський  район, село Олексіївка. Навчалася в Костопольському медичному училищі, яке закінчила в 1973 році. Тато був родом із Дерманя, а там був фельдшерсько-акушерський пункт. Туди і була направлена на роботу акушером. В 1985 році перейшла працювати в Мізоцьку ЦРЛ медсестрою терапевтичного відділення, де працювала до 1998 року. Завжди любила вишивати. Ще змалечку вишивала серветки, рушники, подушечки.

 Коли працювала в Мізоцькій лікарні не раз спілкувалася із колегою по роботі та захопленні вишивкою Головницькою Лідією Зіновіївною. Лідія Зіновіївна вже тоді вишивала великі картини, ікони. Та сама Лариса Іванівна ще довгий час не відважувалася на таку важку роботу. Тільки згодом, в 2008 році, як пішла на пенсію по стану здоров’я, з’явилося багато вільного часу – почала вишивати ікони.

 У творчому доробку майстрині є біля 20 ікон. Ці ікони вражають не тільки прекрасними барвами, тонкою роботою, а і своєю величиною, адже серед них більшість мають розмір майже метр у висоту і більше пів метра в ширину. Роботи Лариси Іванівни демонструвалися на фестивалі

КДК в 2013 році,

 на краєзнавчих виставках в Мізоцькій міській бібліотеці.

Працівники бібліотеки в гостях в Лариси Іванівни ( 2013 р.)

На жаль нашої талановитої майстрині вже немає з нами але пам"ять про неї будуть берегти її родина та творіння її рук.

 Головницька Лідія Зіновіївна

Народилася Ліда Зіновіївна в Мізочі, в сільській родині.Після закінчення Мізоцької середньої школи навчалася в Ковельському медичному училищі. Отримала направлення на роботу в Мізоцьку центральну районну лікарню, де 34 роки пропрацювала в пологовому відділенні. Вишивати  почала ще в дитинстві, коли їй було 10 років   вишила святковий фартух і подарувала його бабусі.  Колись старенькі люди на свята одягали вишиту сорочку, рясну довгу спідницю і вишитий фартушок. Так ходили до церкви чи на гостини.

Працюючи в лікарні – кожну вільну хвилинку вишивала барвисті серветки, подушечки, рушники, картини. 

В 1964   році у Лідії Зіновіївни народився перший син і до цієї радісної події  вона вишила портрет  Т.Г.Шевченка, який і досі зберігає у різьбленій рамі. На цій картині великий поет – немов живий. Згодом вишила барвисту картину «Полювання на левів», яка і до сьогодні не втратила чистоти і яскравості барв.

Вишивати ікони почала із 2000 р. 

Дивлячись на ці ікони відчуваєш їх красу, розумієш скільки праці і вміння вкладено в кожну з них умілими руками майстрині. Адже висота ікони близько метра, все зашито дрібненькими хрестиками. На сьогоднішній день у її колекції понад 30 ікон. Кожна неповторна, з гармонійно підібраними кольорами та відтінками. Майстриня каже, що найважче вишивати обличчя і руки, потрібно підібрати нитки, щоб обличчя було мов живе. Коли щось не виходить – Лідія Зіновіївна просить допомоги у Святого Серафима Саровського, з молитвами до нього – створила 5 ікон.  

  Вишиті ікони часто дарує своїм рідним та близьким . Ікону «Молитва Серафима Саровського на камені» - подарувала Благодійному фонду «Енциклопедія Серафима Саровського», який знаходиться в Москві, за це Благодійний фонд нагородив майстриню Почесною медаллю, книгою про святого та іконою. 

Роботи: «Ісус на оливній горі», та вишитий рушник Ліда Зіновіївна подарувала українській діаспорі в Америці.Ліда Зіновіївна вже на пенсії, вона, як і кожна жінка в селі -  доглядає город, домашню живність, дає лад хатній роботі. І серед цієї круговерті вона не полишає улюбленої справи. Тільки з’явиться вільна хвилинка – голка вже в руках, хочеться нашити хоч кілька хрестиків. На вишивання ікони, чи картини в середньому йде два місяці. Про майстерність  Лідії Головницької неодноразово писали на сторінках місцевих і районних періодичних видань. 

Без виставки її чудових робіт не обходиться ні одне святкове дійство в селищі та в районі. 

на святі селища в 2011 р.

на фестивалі КДК в Дермані 2013 р.

виставка в міській бібліотеці до 200-річчя з д-н Т. Шевченка 2014 р.

на святі Мізоча 2016 р.

Персональна виставка в Мізоцькій міській бібліотеці 2016 р.

 Нечаєва Ольга Костянтинівна - 

майстриня декоративно-ужиткового мистецтва. 

 Народилася в 1970 році в Мізочі. На даний момент проживає у Рівному. З 1985 року
почала займатися вузликовим плетінням (макраме). Із ниток створює квіти, які дуже
подібні до справжніх, майже як живі.

З 2000 року вона є постійною учасницею міських, обласних, Всеукраїнських виставок, свят, фестивалів.

2011р. із колишнім Президентом України Л.М.Кравчуком

2011р. у відділі мистецтв Рівненської державної наукової бібліотеки ( в центрі О.Нечаєва)

  

2013 р. виставка в Мізочі

 У її творчому доробку: картини, вази, квіти, серветки, які зачаровують своєю красою та неповторністю.

За свою творчість отримала звання "Заслужений майстер народної творчості України"

Про творчість Ольги Костянтинівни часто пишуть в ЗМІ.

Джерела:
Виткалов С. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: монографія.- Рівне, 2012.- фото ХІV

Столярчук Б. Митці Рівненщини: енциклопедичний довідник.- Рівне: видавець Возень, 2011.- 232 с.

Талановиті земляки: папка з архівів Мізоцької міської бібліотеки

Кубович Ніна Іванівна

Народилася 20 лютого 1949 р. в селищі Мізоч, Здолбунівського району. Навчалася 10 років в Мізоцькій середній школі. В 1967 р. поступила на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту ( українська мова та література), який закінчила в 1971 р. З 1 серпня 1971 р. по 1 листопада 2009р. працювала на посаді вихователя в Мізоцькій школі – інтернаті . Нині Ніна Іванівна на заслуженому відпочинку.

У 1980 році почала писати талановиті вірші, до сьогоднішнього дня їх написано багато, деякі з них стали піснями.

Україні

Квітучій, молодій і юній,

Воскреслій із страшних отих років,

Нашій прекрасній Україні

Щирі вітання і уклін.

Ти ожила, хоч плакала ночами

За дочками своїми і синами.

Геть згиньте з світу, нелюди прокляті,

Що нас морили голодом в тридцяті,

Роками сипали нам сіль на рани,

Вбивали й мучили на Соловках й в Афгані.

Ще рідну мову вчили забувати,

Неначе Україна нам й не мати.

А мова наша нам не рідна українська,

А проклята батьками, як чужинська.

Моя ти нене, як джерельце чиста,

Глянь, мить яка урочиста

Твого народження, Вкраїно, мить!

Всміхаються поля, врожаями багаті,

Нас кличуть на молитву образи у хаті.

На покуті свята Пречиста Діва

Воскресла, як і рідна Україна,

З маленьким сином на руках.

І бути так, і жити нам назавжди

У вільній Україні вільно у віках

Цей вірш був написаний у першу річницю Незалежності України, а в 20-ту річницю здобув призове місце в конкурсі: « 20 років разом – Я і моя Україна», який проводився на шпальтах газети «7 днів» у 2011 році

Гімн Мізоцькій школі-інтернату

Музика М.Кубовича, слова Н. Кубович

До храму науки і знань

Стежини крізь роки біжать

В наш інтернат, в наш інтернат

В школу-домівку, дитсад

 Приспів

Школа моя – рідна сім’я,

Де вчителі – наші батьки

Пісня дзвенить – радісно жить,

Серце любов’ю горить

У древньому парку щодня

Сріблястий дзвіночок луна

Кличе у спальні, класи, вітальні

В Країну Дитинства й Добра.

Тут рідного слова вчимось.

Щоб завжди у мові цвіло

«Наша родина – люба Вкраїна

І дорога Батьківщина».

Пісня про Мізоч

Музика М.Кубовича, слова Н. Кубович

Ніби юний легінь у тіні каштанів,

У задумі скверів, зелені садів

Постає наш Мізоч у новій обнові

В’язанками вулиць, золотом ланів.

Приспів

Світанковий мій краю

Найдорожче село

Тебе серцем зігрію,

Щоб ти вічно жило.

Моє рідне село,

Щоб ти вічно жило.

Тут блука щоднини босоніж дитинство

Юності стежини знову кличуть в путь,

А блакитні очі нені – України

У безсмерті наших земляків живуть.

Славен Мізоч нині і людьми й ділами,

Що плекають щастя юних поколінь.

Підемо в майбутнє новими шляхами

Пісне, вільним птахом по Вкраїні линь!

Мізочаночка

Музика Р.Кубовича, слова Н. Кубович

Встав весняний ранок – чисті роси

У красі наш Мізоч постає,

Де берізки, де берізки розпустили коси,

Дівчина по селищу іде.

Приспів

Мізочанко, мізочанко, мізочаночко,

Очі волошковії ясні, ясні.

Мізочанко – чарівнице, світле сонечко,

Ти прийшла до мене із весни.

Часто снишся ти мені ночами

Коси, мов в русалки,тонкий стан.

Зацвіла ти, зацвіла у серденьку піснями,

Найдорожча зіронько моя.

Признаюсь тобі я у коханні

Квітами стежини простелю

Підемо удвох, підемо у далі веснянії

Бо тебе вірнесенько люблю.

Кубович Микола Олександрович

Народився в1952 р. В с. Хрінники, Демидівського р-ну.

Закінчив 10 класів Демидівської середньої школи, далі навчався в Дубнівському культосвітньому училищі, здобув спеціальність – керівник духових інструментів. Працював директором Мізоцького Будинку Культури, керував хором. Заочно закінчив хоровий відділ Рівненського інституту культури. Вів чоловічий хор в Мізоцькому РТП. Згодом працював в Мізоцькій музичній школі і одночасно займався у відомому фольклорному гурті «Горина», яким керував заслужений діяч мистецтв Василь Павлюк. Гурт з успіхом гастролював в Польщі, Болгарії, по Україні…

В 1992 р. , на запрошення української діаспори Польщі

(м. Бєльськ-Подляський) вів український хор у с. Дубяжин , який з успіхом виступав у тих краях.

Останні роки Микола Олександрович працював вчителем музики, співів та образотворчого мистецтва в Мізоцькій школі – інтернаті. Він гарно малює, пише музику    Написав Гімн Мізоцької школи – інтернату (слова Ніни Кубович, музика Олександра Кубовича)

Мають двох синів:

Олексія, який став ветеринарним фельдшером, та Руслана, який успадкував талант від батьків та став талановитим музикантом.

Руслан Кубович

Народився в 1976 році в Мізочі.

Вже в 4 роки виступав на сцені, грав на сопілці. Навчався в Мізоцькій середній школі на відмінно, разом з тим вчився в Мізоцькій музичній школі, яку закінчив також на відмінно. Після цього навчався в Рівненському музичному училищі, яке закінчив з червоним дипломом, вступив до Львівської консерваторії на спеціальність : українські народні інструменти (сопілка). Під час навчання в консерваторії зарекомендував себе, як прекрасний сопілкар. Ще під час навчання в 1997 році став Дипломантом «Червоної рути», Лауреатом Міжнародного конкурсу ім.. Гната Хоткевича, Лауреатом міжнародних конкурсів у Німеччині та Польщі. В 2000 році закінчив Львівську консерваторію. Волею долі потрапив до Німеччини, самотужки вивчив німецьку мову і вступив до Фрайбурзького університету на факультет старовинної музики (інструмент блок-флейта)  По закінченні – вступає на факультет музикознавства, який також успішно закінчив.

Організував музичний ансамбль «Оригінал», який з успіхом гастролював по всій Німеччині.

Руслан  навчав дітей українських емігрантів грі на сопілці та фортепіано.

Одружений. Дружина Уляна народилася в1978 р. в місті Ново-Яворівськ Львівської області. Навчалася в Львівській консерваторії по класу цимбал. Грала на цимбалах в оркестрі Руслани Лижичко. В Німеччині закінчила  Фрайбурзький університет, факультет музикознавства. Мають двох донечок: Анну-Марію та Катрусю.

Руслан і Уляна користувалися великою повагою у німців. Руслан навчив німецьких дітей грати українські коляди: «Нова радість…», «По всьому світу…»

В 2009 році вони емігрували в Канаду. Творчих людей Руслана та Уляну там зразу помітили. Там вони навчають дітей канадських українців грі на сопілці та фортепіано.