неділя, 17 вересня 2017 р.

Спогади класного керівника Наталії Лахман – заступника директора Мізоцького НВК про свого учня Сергія Шолудька

Мій учень, наш випускник, український воїн…

Для кожного вчителя, якого б віку він не був, його учні, як би вони не виросли, залишаються дітьми назавжди.
Так і для мене мої перші учні – найцінніші, найдорожчі, найрідніші. Щоб так думати, є багато причин. По-перше, між молодою вчителькою та випускниками початкової школи була мала різниця у віці. По-друге, вона дуже багато прагнула зробити, а вони завжди її підтримували та допомагали. І, по-третє, вони дуже любили і поважали один одного.

Як би вона їх не називала: мої діти, дорогенькі учні, шановні друзі, вони всі усміхалися у відповідь і щирими очима ніби говорили:
- Що там далі? Виховна година, наш урок, похід до лісу, на поле, екскурсія у Луцьк?
Хто ж міг подумати, що через 30 років після їх першого знайомства список учнів так скоротиться?  І знову ж, для цього було багато життєвих випадків і причин.
А декілька років тому, під час традиційної зустрічі випускників перша вчителька і класний керівник декого із своїх учнів не могли впізнати. Що там казати, роки йдуть, покоління змінює покоління. У декого з наших перших учнів, тепер сорокарічних,  діти уже школу закінчили. Життя продовжується, але деякі важливі події та їх наслідки не лише не дають спокійно жити, але і впливають на майбутнє.
Щоденно при вході до школи нас зустрічають два воїни, які вічно залишаються молодими. Господь їх покликав до себе, адже небесному воїнству теж потрібно комусь служити. І не комусь, а вибраним, досвідченим, згуртованим і мужнім. Старший із двох – саме той із нашого списку спочатку 4-В, а згодом 9-В і 11-Б класу.
Якщо заглянути у 30-літнє минуле, то Сергій Шолудько був звичайним школяриком, який із задоволенням бігав на уроки із друзями і однокласниками, адже батьки побудувалися близько від школи. Пригадується, що йому було комфортно вчитися.
Добре пам’ятаю, як Сергій чергував у класі, як працював на буряковому полі, як швидко збирав сухе гілля для багаття, щоб в лісі для всіх підсмажити хліб і сало. Він був спокійним,  працьовитим, терплячим. Пригадую, що умів жартувати і дуже гарно посміхався - щиро, душевно і відкрито. Чому був? Таким Сергій Шолудько залишиться назавжди і не тільки у назві вулиці рідного селища, на портреті у шкільному подвір’ї, а і у своєму продовженні – двох синах, які так на нього схожі.
Свою службу він продовжує в іншому світі так само, як колись працював у класному колективі, як співчував у горі і розділяв радість класного керівника, яким професійним був робітником у школі чи за кермом автомобіля.
Хто зна, можливо, він і досі на небесній швидкій допомозі рятує поранених в АТО, чи довозить усе необхідне на передову; заспокоює у сні своїх згорьованих батьків, засмучену дружину; янголом-охоронцем захищає синів від небезпек чи просить у Бога за всіх нас?
Тепер і він, напевно згадує наші шкільні роки з першою вчителькою, яка уже поспішила до нього на небо.
А нам залишається пам’ятати Сергія Шолудька, не забувати його ні учнем, ні батьком, ні чоловіком, ні сином, ні вічним воїном!

Немає коментарів:

Дописати коментар