Вже другий рік підряд в рамках щорічного
краєзнавчого проекту «Дерманський світильник» в Дермані пройшла наукова
історико-краєзнавча конференція, в якій взяли участь кандидати історичних наук,
викладачі престижних вузів, працівники музеїв, та завідуюча Мізоцькою міською
бібліотекою Оксана Пальчевська, яка виступила із доповіддю:
"Нацистський
окупаційний режим і доля українського населення Мізоча та прилеглих сіл:
спогади очевидців"
Прийшовши із чергового сеансу я
поцікавилася у своєї (нині покійної) бабусі - жительки с. Кунин Пальчевської
Єви Якимівни 1920 р. н.: що вона пам’ятає про війну, адже на початку війни їй
виповнився 21 рік, вона була свідомою людиною. Те, що я почула мене дещо
здивувало і розчарувало, я під впливом вищеназваних фільмів очікувала почути
про бойові подвиги, про звірства окупантів та героїчний спротив сельчан…
За
свідченням Єви Якимівни: «військових дій в Кунині не було, десь було чути
кілька пострілів на горі «Дроздивка» ( висока гора поблизу церкви) і все. Німці
в село навідувалися дуже рідко – боялися партизанів, адже кругом ліси. Селяни
жили так, як і до війни: гляділи худобу, працювали в полі. Одного разу до
нашої хати зайшов німець, (можливо це
був 1943 р.) на підлозі грався син –
(Пальчевський Василь Андрійович 1942 р. н.), німець погладив дитину по голівці,
жестами показав, що в нього також є маленький син і він за ним дуже скучає, а
тоді розвернувся і пішов. Чого він приходив не знаю. А згодом по селі
прокотилася чутка, що Дубенським шляхом (який знаходиться між селами Уїздці та
Кунин) німці женуть колону військовополонених. Сельчани взяли хто яку мав їжу
(хліб, пироги, сало) в торбинки та побігли дивитися, можливо впізнають когось
із своїх, бо багато чоловіків пішло на фронт. Побігла і я, виглядати чоловіка
Андрія. Полонені були втомлені, обдерті. Люди давали їм їжу, німці не тільки
цього не забороняли, а і питали: «Це твій? – Забирай». Вони згідні були віддати
полоненого тому, хто захоче його забрати. ..» [1] Фільми радянської доби навпаки показували, що
колона військовополонених була під наглядом карателів із навченими собаками, що
до неї не тільки не було доступу мирним жителям із якимись харчами, а і
ослаблені полонені і ті, хто їм хотів допомогти тут же були розстріляні, або
роздерті собаками.
Отож,
мене зацікавило питання: наскільки жорстоко поводилися німецькі окупанти під
час ІІ світової війни із українцями. Чи такі події, про які свідчила моя бабуся
були поодинокі, чи ні. Свідомо не зачіпаю тему трагедії єврейського населення,
зокрема мізоцьких євреїв, тому що цій темі присвячено багато наукових праць,
краєзнавчих статей, інтерв’ю (зокрема Кандидата історичних наук Р. Михальчука),
тема висвітлена досить детально.
В
лютому 2013 року я, завідуюча Мізоцькою міською бібліотекою разом із
бібліотекарем Карпюк Іриною Вікторівною провели опитування семи старожилів:
жительок селища Мізоч: Гребенюк Феодосію Моісеївну 1919 р. н., Мартинюк Ніну
Климівну 1930 р. н., Степанець Ганну Марківну 1930 р. н., села Мізочок:
Радимович Ольгу Марківну 1930 р. н., Сірко Надію Мефодіївну 1932 р. н.,
Виногродську Софію Дмитрівну 1921 р. н., уродженку с. Будераж, яка під час
війни вийшла заміж і переселилася до чоловіка на Мізочок, про життя мирного
населення в роки ІІ світової війни. А також остарбайтера Левченко Степаниду
Семенівну 1924 р. н., уродженку с. Костянець Дубенського району, яка після
повернення із чужини поселилася із родиною в Мізочі. Крім того були записані
спогади жительок с. Кунин: Пальчевської Єви Якимівни 1920 р. н. в 1999 р.,
Пилипчук Єви Дем’янівни 1925 р. н. в 2006р.
Відбиралися
для опитування старожили, які на період ІІ світової війни були вже досить
свідомі, щоб пам’ятати і які на момент опитування були при доброму розумі і
пам’яті…
Війна наклала свій відбиток на долю
кожної родини, жити стало важче, багато родин втратили своїх годувальників –
молоді здорові чоловіки пішли на війну. Населення було дещо обмежене у вільному
пересуванні і побоювалося окупаційної влади, але в основному - мирне населення
жило майже так само, як і до війни:
Про
перші дні війни згадує Степанець Ганна Марківна:
«Запам’яталося, як в 1941 році
в Мізоч в’їхали німці по вулиці, яка тепер має назву Богдана Хмельницького. Всі
були на мотоциклах, зі зброєю, але жителів не зачіпали, хоча всі їх боялися.
Німецький гарнізон розташувався в приміщеннях теперішньої школи-інтернату.
Німці заходили до мізочан, просили молоко, сало, яйця, бувало платили за
продукти німецькими марками.
За
сільським клубом була торговиця, туди щовівторка з’їжджалися люди щось продати
чи купити. Нічого не змінилося і в роки війни…»[2]
Радимович
Ольга Марківна свідчить:
«Коли почалася війна, наша сім’я як і раніше працювала у своєму
господарстві. Обробляли город, доглядали худобу. На деякий час німці закрили
млини, то було важко молоти муку: потрібно було крутити кам’яні жорна. Німці ніяких поставок із
населення не брали - ні зерном, ні
худобою.»[3]
Виногродська
Софія Дмитрівна згадує:
«Німці в’їхали в Будераж у вересні 1941 р., але бойових
дій тут не вели. Населення як і раніше працювало в своїх господарствах та в
колгоспі. Видно, німці рахували, що їм також потрібен буде хліб і цукор…»[4]
Цікаві
спогади жительки с. Мізочок Сірко Надії Мефодіївни
про відношення німців до
хазяйновитих людей:
«В 1942 році німці дали наказ привести на берег біля потічка всіх корів, які
були в господарствах селян. Це викликало велику тривогу, думали, що корівок
відберуть і сім’ї
залишаться без годувальниць, але не послухатись побоялись. Корів вивели, німці
ходили між ними, розглядали – і в якого господаря була корівка гарна, вгодована
– кивали головами, казали «Гуд, гуд» та дарували господарям якісь гроші за
добрий догляд. Худоби насильно не забирали, та й мирного населення не
зачіпали.»[5]
Мартинюк
Ніна Климівна
пам’ятає, як в недільний ранок 1941 р. люди поспішали на службу
до церкви, коли почулися якісь вибухи – то німці бомбили Здолбунів, почалася
війна. Люди верталися додому, із страхом
чекали, що буде далі. Німці прийшли в Мізоч, але мирних жителів не зачіпали.
Розташувалися вони в центрі селища, на околиці майже не навідувалися. Помалу
селяни почали звичне життя: вели господарство, торгували, дехто ходив на роботу
на цукровий завод, пивзавод, які працювали і під час війни.[6]
Очевидно
німці розраховували надовго облаштуватися на окупованій території: вони зразу ж
налагодили тут не тільки органи управління, а дуже ретельно взялися і за
господарювання: в Мізочі продовжив працювати цукровий завод, пивзавод,
лісопильня, побутові майстерні, проводився ремонт доріг…
Гребенюк Феодосія Моісеївна згадує:
«Німці створили в Мізочі «Біржу
праці», де було поставлено на облік працездатне населення і якщо була потреба в
робочих – людей викликали повісткою на роботу.»[7]
Сірко Надія Мефодіївна свідчить: «Батько ходив
працювати на цукровий завод, який не припиняв своєї роботи, хоч і був
військовий час. Німці добре платили за роботу.» [8]
Люди
змушені були йти працювати не тільки із примусу нової влади, а і для того, щоб
прогодувати свої родини. Німці вимагали від робітників дисципліни та старанного
ставлення до роботи (така вимогливість була не тільки на окупованих територіях
до робітників, а і до остарбайтерів на роботах в Австрії та Німеччині). За
невиконання своїх обов’язків, чи саботаж робітника наказували: Гребенюк Феодосія Моісеївна
розповіла: «Мені повинна була надійти повістка із Біржі праці, але чи десь вона
загубилася, чи забулись її надіслати. І от одного дня до мене додому прийшов
поляк-поліцай, і повів в німецький штаб. Там німець вчинив допит: чому не з’явилася на роботу прибирати в штабі,
адже їй була направлена повістка. Нехай признається, яка причина її непослуху.
Всі перемови велися через перекладача. І хоча я казала, що не знаю ні про яку
повістку – мене зачинили в камеру під слідство ( там тепер бібліотека Мізоцької школи-інтернату). Мій брат на той час
працював в шевській майстерні, ремонтував взуття. Почувши, що я сиджу в камері
– побіг на «Біржу праці» і вияснив, що насправді повістка не була надіслана.
Працівник біржі пішов в штаб, все пояснив і мене випустили із камери, наказавши
від цього часу приходити в штаб щодня прибирати кабінети та житлові кімнати.»[9]
Принаймні на території Мізоча за такі провини мирних жителів окупанти не
розстрілювали.
Вже
з перших днів війни німці почали демонструвати поблажливе ставлення до
української мови, культури, віри, можливо це робилося із ціллю схилити на свій
бік корінне населення. Про це свідчать слова Сірко Надії Мефодіївни – жительки
с. Мізочок: «Зразу по
приходу – німці зібрали селян та наказали поставити на перехресті вулиць
Центральної та Зеленої Фігуру (хрест) тому, що це традиційно для української
культури. Фігуру виготовили місцеві майстри із дерева. Вже не відомо на яке
свято, але зібралася вся молодь села, а тоді були родини багатодітні, то і
молоді на святі було дуже багато. Всі присутні були у вишиванках, співали
українських народних пісень, правда німців на святі не було, хоч це і була їх
вказівка.»[10]
Виногродська Софія Дмитрівна згадує:
«Довкола війна, але життя йде далі. В 1942 році я вийшла заміж, та переїхала до
чоловіка на Мізочок. Тут було весілля, грала музика, танцювали дівчата. Весілля
відвідали німецькі солдати, які також танцювали і святкувати нам не
забороняли.»[11]
Про поблажливе ставлення до
української культури, чи про «загравання» із місцевим населенням свідчать і
публікації в газеті «Волинь» за 1942 р.: В 1942 році молодь Мізоча брала
активну участь в суспільному житті: в січні – ходили колядувати, та зібрані
кошти і продукти, з дозволу німецького командування надіслали
військовополоненим, насипали могилу в центрі Мізоча «Борцям за волю України»,
де проводили часті збори. В лютому 1942 р. провели урочисту панахиду по
вшануванню героїв Крут…[12]
Радимович Ольга Марківна розповіла:
«У неділю всі ходили до церкви на відправу. Служба в храмі велася, з дозволу німців,
на українській мові.» [13]
Для цивільного населення таке
ставлення окупантів до українських цінностей, української культури, мови було
прийнятним на фоні тих безчинств, які встигла зробити на цій території
радянська влада з 1939 року – до початку ІІ світової війни.
Але більш-менш спокійне життя
мирного населення закінчується тоді, коли окупанти починають відбирати молодь
на роботи до Німеччини. Так, як велика кількість чоловічого населення Німеччини
була призвана в армію та відправлена на війну, тут відчувається брак робочої
сили, яку Третій Рейх вирішує поповнювати за рахунок окупованих народів.
«Україна стала найбільшим постачальником «живого товару» до Німеччини»[14]
Вже з 1942 року в Мізочі німці
починають відбирати здорових молодих людей на роботи до Німеччини, що викликає
страх та протест серед українців. Молоді люди переховуються, готуються до
втечі…
Степанець Ганна Марківна згадувала,
що часто на торговиці, яка проводилася щовівторка за сільським клубом,
збиралася німецька комісія, туди на огляд приводили молодь. Здорових і сильних
відбирали на роботу до Німеччини. Списки відібраних зачитували в сільському
клубі, і їх зразу забирали, грузили у вагони, і вивозили. Хто не хотів їхати –
забирали силою, або пропонували йти працювати жандармами. До цих списків
потрапила і Ганна Марківна. Але знайомий хлопець згодився поїхати до Німеччини
замість неї. А для Ганни по – секрету сказав: «Я постараюся втекти, а ти не
зможеш». Не відомо, чи вдалося йому здійснити задумане, але з тих пір його
ніхто не бачив, хоча багато мізочан після закінчення війни повернулося із
Німеччини додому.[15]
На роботи до Німеччини було насильно
забрано 16 жителів Мізоча. 11 із с. Мізочок, 3 із с. Клопіт[16]
По різному складалася доля
українських остарбайтерів на чужині. Страх перед невідомим, важкі умови праці,
недостатнє харчування, а подекуди і знущання довелося пережити тисячам
українців на роботах в Німеччині, Австрії... Особливо важко приходилося тим,
хто потрапляв на роботу на промислові підприємства, в каменоломні…[17]
Дещо легше було тим, хто працював на
сільськогосподарських роботах, домогосподарками, нянями… Звичайно, багато що
залежало від господаря, який «купував» для себе робітника. Були такі, що
знущалися із остарбайтерів, але траплялися господарі, які доброзичливо
ставилися до своїх бранців.
Ось, як згадує Левченко Степанида
Семенівна,
уродженка с. Костянець, Дубенського району, згодом – жителька Мізоча
про своє перебування на чужині: «Коли почалася війна мені було 17
років. В село прийшли німці і почали відбирати молодих людей на роботи до
Німеччини. Вони обійшли двори сельчан,
та зробили списки тих, кого потрібно відправити. До такого списку потрапила і
моя старша сестра – Надія. Почувши, що її мають відправити до Німеччини – Надія
втекла з дому і довго десь переховувалась.
Німці прийшли вдосвіта, коли ми - діти ще спали. Дивлячись до списку
сказали, щоб готували дочку Надію на вивіз, але батько відповів, що Надії немає
вдома. Тоді німець заглянув на ліжко, де спала я і каже: «То давай оцю». Батько
просився, щоб не займали дочки, вона ж іще зовсім дитина, та його ніхто не
послухав.
Мене разом
із такими ж нещасними погрузили в товарний вагон і повезли у невідомість.
Прибули ми в м. Гамбург. Там мене взяли в німецьку сім’ю нянькою
двох дітей: хлопчика і дівчинки. Як звали господаря та його дітей я вже і не
пам’ятаю. З дітьми спілкувалася
переважно мовою жестів, а господар розмовляв зі мною польською мовою, яку я
добре знала, бо на Батьківщині навчалася в польській школі. Жила я в німецькій
сім’ї на правах члена родини, харчувалася разом із
господарями. Часто разом із дітьми ходила по місту на прогулянки, екскурсії,
мені господар давав гроші, на які купувала ласощі для дітей та для себе. Коли
діти підросли та пішли до школи, мене взяли працювати на літакобудівний завод.
Там - сиділа за конвеєром, складала якісь деталі до літаків. Цієї роботи навчив
майстер. Робота була неважка, але одноманітна. І умови життя були тут гірші.
Всі робочі жили в бараках, годували також не дуже добре. Варили конину, баланду
із брюкви…
Коли війна закінчилася – бранців
відпускали додому. Їхали назад
безкоштовно все в тих же товарних вагонах. Тоді мені виповнилося 21 рік.
Коли була вже вдома – з авіаційного
заводу з Німеччини надіслали зароблені гроші, бо під час роботи зарплати
остарбайтерам не виплачували…»[18]
Дуже цікавий сам факт, що цю людину
було знайдено в поруйнованій війною країні і виплачено зароблені гроші.
Звичайно, злочинних дій нацистів (а
були тут не тільки німці, а і поляки, угорці, кубанці, азейбаржанці, власовці)
на території Мізоча та довколишніх сіл
не можна применшувати: горіли села і будинки, під час перестрілок гинули люди,
проводилися грабіжницькі напади на обійстя селян.
Вся
Україна під час ІІ світової війни зазнала величезних втрат та руйнувань
«загальні втрати України оцінюються 8-10 млн. жителів»[19],
серед яких «понад 5 млн. цивільних громадян»[20].
На території України в роки війни діяло 180 концтаборів, де було знищено 1,8
млн. військовополонених.[21]
Було повністю знищено понад 1370 населених пунктів, значної розрухи зазнали великі
міста України: Київ, Харків, Полтава, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Тернопіль…[22]
Найбільші руйнування були на тих територіях – через які йшла лінія фронту, де
велися бої.
Багато
каральних акцій, які проводили німці стосовно мирного населення було спровоковано
необдуманими діями партизан. В березні 1943 р. у відповідь на дії радянських
партизан карателями було повністю знищене с. Корюківка на Чернігівщині, було
вбито 6700 жителів, та спалено 1290 будинків.[23]
Аналогічні події відбулися і с. Святе, Здолбунівського району, де у відповідь
на збройну сутичку із загоном УПА - нацисти «все чоловіче населення (83) особи
зігнали в клуню С. Денисюка і підпалили. 72 чоловіки згоріли живцем, 11 селян
розстріляно з кулеметів під час спроби вирватися.»[24]
«У
липні 1943-го німців і угорців, які поверталися із Старої Мощаниці до Мізоча
через Білашів, обстріляв підрозділ УПА. Між Білашевом і Мізочем є хутір, який
окупанти підпалили. Панасію Довгаль із дитиною вбили, та кинули в палаючий
будинок…»[25]
Мартинюк Ніна Климівна згадує: «В
1944 році через Мізоч ішли партизани (вірогідно це були загони Сидора
Ковпака) і на деякий час осіли на вулиці
І.Франка, жили в будинках мізочан, забирали в господарів коні, щоб на них
перевозити обоз чи воювати. Забрали кілька молодих чоловіків до свого загону.
Німці, дізнавшись про партизан почали бомбити вулицю. Люди ховалися в льохи.
Багато будинків було зруйновано. В дядькову хату, де ми стали жити також
влучила бомба, маму було поранено, але всі вижили…»[26]
Майже всі населені пункти поблизу
Мізоча зазнали втрат. Постраждали села Буща, Білашів, Мощаниця, Ступно, Суйми,
Півче, Озерко.. В Мостах німецькі літаки
підпалили 10 хат, « У Дермані запалили монастирські будівлі, понад 100
господарств, убили 4 особи…»[27]
Відступаючи в 1944 р. окупанти розбомбили залізничну станцію в Мізочі, спалили
цукровий завод, було зруйновано весь центр Мізоча (наслідок пожежі в
єврейському гетто)…
Але були серед німецьких солдат і
такі, які здатні були на людяні вчинки. Сірко Надія Мефодіївна згадує: «Якось трапилося, що німець зайшов до нас до хати, я мала
дуже злякалася, але він погладив мене по голові і жестами пояснив, що в нього
залишилась така ж донька вдома та дав шоколадку».[28]
Жителька с. Кунин, хутір Підспасів
Пилипчук Єва Дем’янівна 1925 р.н. розповідала, що якось до їх будинку зайшов
німець, попросив молока, та жестами показав, що в нього лишилася вдома сім’я,
діти, він не хоче воювати, але його ніхто не питав – призвали на службу і
відправили на фронт…[29]
Судячи зі свідчень очевидців, які проживали в
різних населених пунктах - такі випадки були непоодинокі…
Порівнявши позицію радянської
ідеології і проаналізувавши свідчення очевидців – можна сказати, що поряд із
злочинцями-окупантами, які під час ІІ світової війни грабували, палили будинки,
вбивали мирних жителів були і німецькі
солдати, які воювати не хотіли, були примусово призвані і відправлені на війну
і які лояльно ставилися до мирного населення.
Звичайно, німецькі солдати були
призвані на військову службу і вони змушені були виконувати накази свого
командування, яке посилало їх проводити бойові дії, каральні акції. Серед них
були такі – кому це подобалося і вони з надзвичайною жорстокістю поводилися із
населенням на окупованих територіях, але були і ті, які старалися обійтися без
надмірної жорстокості там, де тільки можливо.
Крім того і на примусових роботах в
Німеччині, Австрії українські остарбайтери не завжди піддавалися знущанням.
Бували випадки, коли господарі добре відносилися до своїх бранців, щоб мати
справних робітників, а бувало, що ставилися, як до члена сім’ї. «Приємні
спогади про своїх господарів залишилися в жителя смт. Мізоч Здолбунівського
району А. Мазярука»[30]
І хоча випадки лояльного ставлення
німецьких солдат до українського населення, німецьких господарів до українських
остарбайтерів були не дуже частими, але
завдяки таким людям було врятоване не одне життя наших співвітчизників.
Тому хотілося б, щоб в історії
висвітлювалися лише факти без перебільшень, без суб’єктивних суджень. Історія
повинна бути правдивою.
Данильчук
В. Українські остарбайтери: 1941-1947 р.р. (на прикладі Рівненської області).-
Рівне, 2012.- 282 с.
Дорогою
долі. Спогади жительки смт. Мізоч, остарбайтера Левченко Степаниди Семенівни, яка
була вивезена на роботи до Німеччини в роки ІІ світової війни.- Мізоч, 2013.- 8
С. //Архів автора
Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
28 С.
Мізоч
в роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- 14 С. // Архів
автора
Михальчук
Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- 254 С.
Овсіюк
Є. Незатерті сліди: спогади: Серія книг «Реабілітовані історією».- Рівне:
Азалія, 1997.- 60 С.
Спогади
жительки с. Кунин Пилипчук Єви Дем’янівни 1925 р. н. про роки ІІ світової
війни, записані в 2006 р. // Архів автора
Спогади
Пальчевської Єви Якимівни 1920 р. н., жительки с. Кунин, записані в 1999 р. //
Архів автора
oksana_svit@ukr.net
[1] Спогади
Пальчевської Єви Якимівни 1920 р. н., жительки с. Кунин, записані в 1999 р. //
Архів автора
[2] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 10-11 // Архів
автора
[3] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 8-10 // Архів
автора
[6] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 6-8 // Архів
автора
[7] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 13 // Архів автора
[8] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 13 // Архів автора
[9] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 3-6 // Архів
автора
[10] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 12-13 // Архів
автора
[11] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 2-3 // Архів
автора
[12]
Михальчук Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- С. 46
[13] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 9 // Архів автора
[14] Михальчук
Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- С. 48
[15] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 11 // Архів автора
[16]Михальчук
Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- С. 62-63
[17] Данильчук
В. Українські остарбайтери: 1941-1947 р.р. (на прикладі Рівненської області).-
Рівне, 2012.- 282 с.
[18] Дорогою
долі. Спогади жительки смт. Мізоч, остарбайтера Левченко Степаниди Семенівни,
яка була вивезена на роботи до Німеччини в роки ІІ світової війни.- Мізоч,
2013.- 8 С. //Архів автора
[19] Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
С. 4
[20] Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
С. 16
[21] Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
С. 16
[22] Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
С. 26
[23] Україна
в Другій світовій війні.- К.: Український інститут національної пам’яті, 2015.-
С. 16
[25] Михальчук
Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- С. 52
[26] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 7-8 // Архів
автора
[27] Михальчук
Р. Мізоч: трагічні сторінки історії 1939-1955.- Рівне, 2010.- С. 53
[28] Мізоч в
роки ІІ світової війни. Спогади очевидців.- Мізоч, 2013.- С. 13 // Архів автора
[29] Спогади
жительки с. Кунин Пилипчук Єви Дем’янівни 1925 р. н. про роки ІІ світової
війни, записані в 2006 р. // Архів автора
[30] Данильчук
В. Українські остарбайтери: 1941-1947 р.р. (на прикладі
Рівненської області).- Рівне, 2012.- С. 99
Немає коментарів:
Дописати коментар