ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОКОСТ У МІЗОЧІ: УКРАЇНСЬКІ ТА ЗАКОРДОННІ РЕАЛІЇ

Тиждень пам’яті Мізоцької трагедії

Маргінальність студій Голокосту в українському академічному середовищі я відчув на собі ще під час написання дисертації^[1]. Перед захистом «науковці» мене запитували «що таке юденрат?» і чому я вживаю термін «Голокост», а не «Холокост». Тоді я був злегка шокований, зважаючи, що такі питання продукували доктори/професори. Крім того, знаходилися колеги-скептики, які в дослідженні Трагедії євреїв вбачали спробу принизити українців, нівелювати їх страждання під час Голодомору. Окремі з них прямо запитували чому я досліджую Голокост, а не Голодомор? Їхня позиція полягала в тому, що злочини Голодомору повинні досліджувати українці, а Голокост – євреї. Власне, подібна ситуація стосується не лише вивчення єврейської історії. Схожі сентенції я чув від колег, які орієнтуються на польський вектор дослідження.

Описаний досвід – проблема, що визначається спадком радянського минулого та сучасною ситуацію в державі. Україна – країна, яка досі немає державної інституції пам’яті, присвяченої трагедії Голокосту^[2]. Тому зовсім не дивною видається ситуація, що в суспільстві до кінця ще не сформовано розуміння того, що історія Голокосту – це складова історії України, де під час геноциду євреїв загинуло 1,5 млн. осіб. Нажаль доволі поширеною є думка, згідно якої Голокост – це єврейська історія, тому нехай євреї її досліджують. Сприяє усвідомленню цього і позиція держави, яку можна окреслити як позицію стороннього глядача (не заважає, однак і не допомагає).

Щороку в кінці вересня в Україні організовуються заходи пошанування жертв Бабиного Яру. «В усі управління освіти цими днями «спустили» вказівку – провести відкриті уроки про Бабин Яр»^[3]. Зазначу, що подібні вказівки повторяться через 4 місяці, коли 27 січня буде відзначатися Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Заклади освіти прозвітуються про проведені заходи, покладені квіти до пам’ятників та виховні години. Звісно добре, що держава долучилася до церемоній вшанування жертв геноциду, однак такі «потуги» скоріше нагадують «одноразові акції», які все більше ризикують перетворити людську трагедію на офіціоз (зробили-забули). Після проведених заходів, як відмічає А. Подольський, – «інтерес до подій минулого, увага та повага до культури пам’яті відкладається до наступної річниці»^[4]. В. Нахманович в цьому контексті зазначає, що в Україні вже «на другий день після роковин пам’ятне місце закривають на ключ і забувають до наступних роковин»^[5].

Водночас, якщо Трагедія Бабиного Яру стала символом Голокосту, про яку знають в Україні та світі, то численні «Бабині Яри» в містах, містечках та селах країни лишаються невідомими на загал не лише для громадян, але й для дослідників. Наприклад, в Рівненській області нараховується 94 місця, де зафіксовано випадки вбивства євреїв, однак лише чверть із них ознаковані пам’ятними знаками. Одне з містечок, де відбувся Голокост на Рівненщині – 

[1]Михальчук Р. Голокост на території Рівненщини під час німецької окупації (1941–1944 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Михальчук Роман Юрійович ; Рівненський державний гуманітарний університет. – Рівне, 2014. – 308 с.

[2] В жовтні 2012 р. в м. Дніпропетровськ (Дніпро) за кошти єврейських організацій.відкрито музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні».

[3] Костюк Б., Щтекель М. Розстріли у Бабиному Яру – Трагедія для всієї України // Радіо Свобода. – 2016. – 16 вересня. Режим доступу:  http://www.radiosvoboda.org/a/27993383.html

[4] Подольський А. Бабий Яр: прошлое и настоящее. Вызовы памяти // Дзеркало тижня. – 2016. – 24 вересня. Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/HISTORY/babiy-yar-proshloe-i-nastoyaschee-vyzovy-pamyati-_.html

[5] Нахманович В. Чи змінилося ставлення до Бабиного Яру, покажуть події після 29 вересня // Укрінформ. – 2016. – 28 вересня. Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-society/2091029-vitalij-nahmanovic-istorik-etnopolitolog.html
смт Мізоч, де в жовтні 1942 р. за різними даними загинуло від 1700^[6] до 3700 євреїв^[7]. В історіографії Голокосту Мізоч відомий повстанням, яке відбулося в місцевому гетто та світлинами розстрілу жертв. Мізоцька трагедія привертала увагу міжнародних громадських інституцій – Інститут візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США (Usc Shoah foundation institute for visual history and education) і Яхад ін-унум (Yahad – In Unum) у Франції, які зняли на відео спогади свідків єврейської Катастрофи. Тобто кроки по дослідженню Голокосту та вшанування пам’яті жертв, які повинні були бути зроблені на місцях – в Україні, поки роблять лише закордонні інституції. Квінтесенцією пам’ятних заходів стала виставка Голокосту в Німеччині, організована наприкінці вересня 2016 р.

Музей «Топографія Терору» (Topographie des Terrors), який заснований 2010 р. в Берліні – одна з найбільших наукових установ Німеччини, розташований на місці колишніх штаб-квартир СС, СД і Гестапо. Щороку 800 тис. відвідувачів музею дізнаються тут про Голокост та наслідки, до яких привів націонал-соціалістичний режим. Цього року організатори виставки мали на меті висвітлити історію Голокосту іншого плану – т.зв. «Голокост від куль». Адже в сприйнятті європейців Катастрофа асоціюється в першу чергу з Аушвіцом (Голокост в газових камерах), що не зовсім вірно. Реалізація задуму передбачала показати Голокост, який відбувався від Балтійського до Чорного моря (мала назву «Mass shootings. The Holocaust from Baltic to Black Sea 1941-1944» (Масові розстріли. Голокост від Балтійського до Чорного моря 1941-1944») на прикладі містечка, яке б відображало специфіку масового вбивства євреїв в Східній Європі. Таку роль в експозиції відіграв Мізоч. Організатори та виконавці проекту (Dr. Ulrich Bауman, Paula Oppermann, Christian Schmittwilken) більше року збирали інформацію, готували матеріали про Мізоч, де мені випала честь бути одним з консультантів/експертів завдяки власним напрацюванням^[8]. Таким чином, історія Мізоцької трагедія стала широко відомою європейському загалу.

Формат виставки вразив та змусив задуматися над масштабами злочинів III Рейху. На карті від Балтійського до Чорного моря позначено крапки з місцями розстрілу не менше ніж 500 осіб. Всього їх виявилося 722!

 

Одна з крапок – Мізоч, який зайняв центральну частину виставки. Міжвоєнне життя в містечку оповідають світлини 20-30-их рр., де зображено мирне полікультурне співіснування поляків, українців та євреїв 

Разючим контрастом відрізняються подальші стенди, що висвітлюють ліквідацію єврейської громади. Щоб надміру не шокувати відвідувачів, світлини розстрілів дещо зменшено в форматі в порівнянні з іншими зображеннями.

[6] Холокост на территории СССР: энциклопедия / гл. ред. И. Альтман. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Рос. полит. энциклопедия (РОССПЄН): Научно-просвитительный центр «Холокост», 2011. – С. 587.

[7] Державний архів Рііненської області, ф.Р-534, оп. 1, спр. 3. Матеріали про злочини німецько-фашистських загарбників на Рівненщині (Акти комісій по розслідуванню злочинів і розповіді свідків, записані І. Дубовським), 1941–1944 рр. – арк. 196-196 зв.

[8] Михальчук Р. Мізоч : трагічні сторінки історії, 1939–1955 / Р. Михальчук. Монографія – Рівне : вид. О. Зень, 2010. – 254 с.; Михальчук Р. Трагедія мізоцьких євреїв в контексті Голокосту на Рівненщині / Р. Михальчук // Слов’янський вісник : зб. наук. пр. Рівненського ін-ту слов’янознавства Київ. славістичного ун-ту. Серія «Історичні та політичні науки». – Рівне, 2011. – Вип. 11. – С. 96–100.

Фото були зроблені жандармом Густавом Гілле і на сьогодні 5 із них зберігаються в Чеському архіві^[9]. Після закінчення війни Густав жив в Чехословаччині, звідки світлини були передані до Ватикану, щоб світ дізнався про злочини нацистів. Однак, фото були повернуті римським секретаріатом із зазначенням, що Рим вже знав раніше про події такого масштабу…Але навіть в історії Голокосту є світлі сторінки – порятунок євреїв та Праведники/ці. В Мізочі офіційно визнано одну сім’ю Праведниками світу^[10]

 

хоча рятували жертв Катастрофи набагато більше чоловік. Нажаль в 2011 р. пішла з життя Праведниця Марія Мосійчук, яка з батьками переховувала однокласницю Софію Горнштейн. Однак щасливою несподіванкою на відкритті виставки для мене стала зустріч з врятованою мізоцькою єврейкою Клер Бореняка наразі проживає в США. Її неймовірна історія рятунку викладена в загальний доступ^[11].

Побачене та почуте в Берліні 26-28 вересня ще більше оголило контраст та показало відношення до історичної пам’яті в Україні та Європі, унаочнило наскільки німецьке суспільство навчилося бути відповідальним за власну історію, конкретно – за Голокост. На відкритті виставки міністр закордонний справ Франк-Вальтер Штайнмайєр зазначив, що «Ми, нинішня Німеччина не можемо змінити те, що сталося. Але ми повинні винести уроки з історії. Ми повинні взяти на себе відповідальність, яку покладає на нас наша історія»^[12]. Ця теза надважлива для німецького суспільства. Представниці місцевого телебачення мене кілька разів запитували як я оцінюю кроки Німеччини в збереженні пам’яті про Голокост.

Надіюся, реалізуються сподівання організаторів виставки показати експозицію не лише в містах Німеччини, а й в Україні. Особливо хотілося б, аби був перекладений українською мовою буклет, який зараз існує у німецько-англійській верстці

Після повернення в Україну тема Голокосту «не відпускала». Вже наступного дня по приїзді Мізоч відвідала україно-німецька група студентів з Українського католицького університету та бохумського Рурського університету, що цікавилися трагічними сторінками історії Мізоча

Молодь реалізовувала проект «Етнічні конфлікти, примусові міграції та депортації на Волині, сх. Галичині та Буковині 1939-1949 рр.», після чого готувала власні презентації^[13]. Під час екскурсії селищем (30 вересня) відвідали кілька «проблемних» історичних локацій. Одна з них – єврейський цвинтар

який ще за радянських часів до 2015 р. виконував функцію пасовиська. Лише минулого року територію огороджено, припасована табличка свідчить: «Нова огорожа єврейського кладовища була встановлена неприбутковим товариством зі збереженням й захисту єврейського товариства в Європі (ESJF) за сприяння Федеративної Республіки Німеччини при підтримці Фонду Конрада Аденауера та ВААДУ України у пам’ять про загиблих в роки Шоа єврейську громаду смт Мізоч»

Під час виконання робіт (сканування могил) виявилася жахлива ситуація – частина захоронень знаходяться під прокладеною кам’яною дорогою (бруківка), якою щодня маршрутом Мізоч-Півче здійснюються перевезення 

Подібну сумну історію має і польський цвинтар, де зокрема, поховані колишні члени знаної на Волині польської родини графів Карвицьких. Радянізація позначилася на тому, що цвинтар було сплюндровано, територію поховань зрівняно екскаватором і на західній частині облаштовано стадіон. От і виходить, що спорт/футбол в Мізочі – на кістках. Свідком тих подій є католицький костел Яна Непомуцена, початий будівництвом 1795 р., який за радянський період виконував роль бібліотеки, кінотеатру, а на сьогодні – це церква УПЦ КП 

Ще в гіршому стані знаходиться місце розстрілу євреїв. Там локація події взагалі неогороджена та непозначена

Безпосередньо на місці страти знаходяться поля та городи мізочан. Єдиний знак, що свідчить про Трагедію 1942 р. – пам’ятник розстріляним євреям, поставлений близько 300 м. від місця розстрілу в середині 1989 р

 Найбільш цікавим моментом для студентів в Мізочі була зустріч та спілкування зі старожилами. Принагідно хочу подякувати за теплий прийом працівникам/цям Мізоцької селищної ради, що організували теплий прийом гостям та забезпечили технічними можливостями зняти на відео інтерв’ю мізоцьких старожилів

Сюжети розповідей Паньохи Неоніли Денисівни (1929 р.н.), Поскребишевої Віри Миколаївни (1932 р.н.), Прищепи Василя Степановича (1931 р.н.) стосувалися переважно Голокосту в Мізочі 1942 р., польсько-українського протистояння 1943 р., наслідків радянізації краю тощо. Для німецьких студентів, більшість з яких в Україні та Східній Європі були вперше, досвід спілкування зі старожилами був своєрідним відкриттям. Занадто різні життя проживають люди в Україні та Німеччині.

Таким насиченим, емоційним та вражаючим для мене видався «тиждень пам’яті Мізоцької трагедії». Надіюся після приїзду в мене лишаться на лише рефлексії та враження, а й наснага до конкретних дій. Адже самі міркування про те, що закордонний досвід вшанування пам’яті жертв геноцидів повинен стати прикладом для наслідування в Україні нічого не вартують. Ми будемо ходити по колу славослів’я, звинувачуючи державу, розповідати як треба, щоб було, однак від цього толерантності та емпатії в нашому суспільстві не збільшиться. Попереду робота, яку слід зробити/продовжити в контексті громадянина, науковця, корінного мізочанина. Чекає свого часу книга про Голокост в Мізочі (наступного року виповнюється 75-річчя Трагедії), для чого спеціально влітку цього року було проведено 25 інтерв’ю зі старожилами. Слід консолідувати зусилля різних інституцій щодо наведення порядку на місці розстрілу євреїв та пам’ятника загиблим (огородження локацій). Але найцінніше – зберегти пам’ять та навчити брати уроки, які нам дають рятівники жертв – Праведники. Щиро надіюся, що мізочани підтримають ініціативу назвати в Мізочі вулицю на честь родини Слободюків – Праведників світу. Відповідна документація вже ведеться

Не маємо права на історичну помилку, яка наприклад, трапилася в м. Рівне. Під час декомунізаційних процесів нові назви отримали 35 вулиць міста, однак жодну з них не назвали на честь Праведників, хоча мене просили підготувати та надати відповідну інформацію. Зате в Рівному з’явилися вулиці «Літня», «Садова», «Згоди», ідеологічне навантаження назв яких очевидно несе більшу патріотичну чи виховну функцію/користь для формування історичної пам’яті міста. Відтепер моя рівненська прописка – вул. Пластова (попередня – рядянського підпільника М. Остафова), хоча на цій вул. розташовані навчальні корпуси Рівненського державного гуманітарного університету, де довгий час працював Праведник світу Кирило Кіндрат, засновник Рівненської обласної асоціації милосердя християн-рятівників «Праведники народів світу».

Отже, формування історичної пам’яті – це не абстрактна категорія. Багато що залежить від нас безпосередньо. І один в полі воїн. Стукайте, і вам відчинять…

[9] Národní archiv, Prag, ČVKSNVZ, Az. 338/75 / Fotograf: Gustav Hille

[10] Слободюк Сидір Тимофійович, Слободюк Юстина Степанівна та їх донька Слободюк (Мосійчук) Марія Сидорівна (1992 р.). Праведники народів світу. Історія порятунку. Яд Вашем. Режим доступу:  http://db.yadvashem.org/righteous/family.html?language=ru&itemId=4039969

[11]Jewish Survivor Claire Boren Testimony. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw

[12] Поранені ландшафти // Дзеркало тижня. – 2016. – 30 вересня. Режим доступу: http:// http://dt.ua/columnists/poraneni-landshafti-220301_.html

[13] Інформація про проект. Режим доступу:  http://www.stiftung-evz.de/rus/nachalo.html

Роман Михальчук – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету