Талановиті здолбунівчани: подружжя Кубовичів

23:50, травня 5, 2016 Автор:

Розміщено на сайті ЗдолбунівСІТУ

http://www.zdolbunivcity.net/talanovyti-zdolbunivchany-podruzhzhya-kubovychiv/

Хто такі талановиті люди? Це творці своєї долі, які з повною самовідачею займаються улюбленою справою! Адже 90% успіху залежить від праці над собою. Здолбунівщина багата такими талантами! Та, нажаль, більшість з них залишаються невідомими широкому загалу. Здолбунів СITY розпочинає рубрику про жителів Здолбунівського району, які горять своєю справою. Такі люди мають стати відомими здолбунівчанами!

Талановиту сім’ю Кубовичів ЗС знайшло на сторінках газети 7днів, де про них написав їх син Руслан. Далі – текст автора.

“Подумки лину на рідну землю. Вже зійшла перша зіронька. В Україні надвечір’я, а в Канаді полудень. Всією сім’єю збираємось біля комп’ютера: я, дружина Уляна, доньки Анна-Марія і Катруся – щоб поспілкуватися з татом-дідусем і мамою-бабусею.

Про маму
Моя мама, Ніна Іванівна, народилася в селищі Мізоч Здолбунівського району. У школі навчалася добре, мала нахил до гуманітарних наук, писала гарні твори. Перш ніж зробити українську мову і літературу своїм фахом, перед вступом на філологічний факультет Рівненського педінституту попрацювала простою робітницею на Рівненському льонокомбінаті. І все своє подальше трудове життя, майже сорок років, аж до виходу на пенсію працювала вихователем у Мізоцькій школі-інтернаті. У роботі з дітьми відчувала суть і радість життя.
Той творчий вогник горить у маминому серці й досі. Але тепер він виливається не у захопливі виховні заходи, а в поетичні рядки. Мама написала «Гімн Мізоцької школи-інтернату», а тато поклав на музику його слова, як-от:
Школа моя – рідна сім’я,
Де вчителі – наші батьки.
Пісня дзвенить – радісно жить,
Серце любов’ю горить.

Про тата
Мій тато Микола Олександрович народився в мальовничому селі Хрінники Демидівського району в учительській сім’ї. Після закінчення Демидівської десятирічки навчався на відділі духових інструментів Дубнівського культосвітнього училища. Працював директором Мізоцького будинку культури, керував хором. Заочно закінчив хорове відділення Рівненського інституту культури. Вів чоловічий хор у Мізоцькому РТП. Хор постійно перемагав на місцевих конкурсах.
Згодом тато працював у Мізоцькій музичній школі та займався у відомому фольклорному гурті «Горина», яким керував заслужений діяч мистецтв Василь Павлюк. «Горина» з успіхом гастролювала не тільки по всій Україні, а й у Польщі, Болгарії. Я тоді навчався в Рівненському музучилищі і також відвідував заняття в «Горині», тому разом із татом їздив на гастролі.
У 1992 році на запрошення української діаспори в Польщі (м. Бєльськ-Подляський) тато вів український хор у с. Дубяжин, який успішно виступав у тих краях.
Останні трудові роки тато вів у Мізоцькій школі-інтернаті уроки музики і співів, а також образотворчого мистецтва. Тато гарно малює, співає, пише музику. Його творчі роботи не раз відзначались як кращі на обласних виставках. Мені приємно було не раз чути: «У твого тата золоті руки: за що не візьметься – все зробить».

Разом 45 років

Скажіть, хіба це не закономірність, що такі творчі натури зустрілись і спільно йдуть по життю 45 років? Познайомились вони в сільському клубі Хрінників. Мама тоді навчалася в Рівненському педінституті, і її з іншими однокурсницями направили вожатою в тамтешній піонерський табір.
Одружилися. Тата забрали в армію. Перед маминими державними екзаменами народився мій старший брат, Олексій. То мама здавала екзамени, а маленького Альошу гляділи бабуся Анна, дідусь Іван та прабабуся Віра. Мама успішно здала екзамени. Тато писав їй теплі листи. Кілька разів мама їздила до нього в м. Овруч, де він служив, а тато також приїздив у короткі армійські відпустки до маленького сина.

Мама і тато – творче подружжя. Не бувало таких урочистостей в Мізочі, на яких би вони не виконували власні пісні. Тато пише музику на мамині вірші, от і виходять пісні. У репертуарі батьків пісні різної тематики.
Світанковий мій краю –
Найдорожче село,
Тебе серцем зігрію,
Щоб ти вічно жило.
(«Пісня про Мізоч»).

В струнах серця дзвенить
Ніжна пісня твоя,
Як тебе не любить,
Школо рідна моя.
(Шкільний спогад»).

Цвітуть сади, медово пахне м’ята,
Весна іде, як в переможний рік,
Пішли з життя батьки, сини, солдати,
Та в пісні й серці житимуть повік.
(«Солдата одягнули у граніт»).

На творчому вечорі сім’ї Кубовичів «Людям на добро» у серпні 1999 року в Мізочі теж звучали пісні та вірші мами й тата. Допомагали нам влаштувати цей концерт мої колеги з Львівської консерваторії. Здолбунівське районне радіо навіть підготувало серію радіопередач про творчість моїх батьків.
Коли ми з дружиною Уляною працювали і одночасно навчались у Фрайбурзькій консерваторії та у Вищому музичному інституті, то організували для мами й тата поїздку до Німеччини, заодно побували й у Франції. Бо нам завжди хочеться порадувати батьків, скромних сільських вчителів, подарунком, який їм самим собі зробити не під силу.
Бабуся Ніна запалила творчий вогник у свого внука, а мого племінника Вані (закінчив 6-ту Здолбунівську школу із золотою медаллю). Його патріотичні вірші друкувалися не тільки у збірниках Острозької академії, де він вивчає економічну кібернетику, а й у місцевих періодичних виданнях.
Творчі гени моїх батьків передались і нашим донькам. Анна-Марія народилася в Німеччині, а Катруся – в Канаді. Анна – шестикласниця-відмінниця, навчається англійською мовою, хоча не забуває й рідну українську. А ще може спілкуватись російською та німецькою. Має здібності до малювання, грає в баскетбольній команді школи, гарно танцює. Але найбільше любить музику, відвідує заняття в музичній школі, виступає на багатьох музичних конкурсах у Торонто, де займала призові місця. Та й чотирирічна Катруся вже починає грати на музичних інструментах.
Хай Бог дає моїм батькам здоров’я, щастя, довголіття, щоб вони ще довго жили і творчо працювали на радість людям і рідній Україні.”
Руслан КУБОВИЧ
м. Торонто (Канада)