яка в роки Великої Вітчизняної війни була вивезена на роботи до Німеччини.
Працівники Мізоцької бібліотеки відвідали Степаниду Семенівну,
записали спогади про її життя, та надрукували брошурку "Дорогою долі"
Народилася Степанида в селі Костянець, Дубенського району в 1924 році. Коли їй виповнилося 4 роки – померла мама. Батько лишився із шістьма дітьми на руках. Потрібно
було
тяжко працювати на полі, глядіти худобу. Старші діти чим могли допомагали батькові, а найменшу Степаниду батько дав
на виховання найстаршій сестрі, яка була вже на той час замужем.
Коли почалася війна, Степаниді було 17 років. В село прийшли німці і почали
відбирати молодих людей на роботи до Німеччини. Вони обійшли двори сельчан, та зробили списки тих, кого потрібно
відправити. До такого списку потрапила і старша сестра Степаниди – Надія.
Почувши, що її мають відправити до Німеччини – Надія втекла з дому і довго десь
переховувалась. Німці прийшли вдосвіта,
діти ще спали. Дивлячись до списку сказали, щоб готували дочку Надію на вивіз,
але батько відповів, що Надії немає вдома. Тоді німець заглянув на ліжко, де
спала Степанида і каже: «То давай оцю». Батько просився, щоб не займали дочки, вона ж іще зовсім дитина, та його
ніхто не послухав. Степаниду разом із такими ж нещасними
погрузили в товарний вагон і повезли у невідомість. Прибули остарбайтери в м.
Гамбург,
там Степаниду взяли в німецьку сім’ю нянькою двох
дітей: хлопчика і дівчинки. Як звали господаря та його дітей Степанида Семенівна
вже не пам’ятає. З дітьми спілкувалася
переважно мовою жестів, а господар розмовляв з бранкою польською мовою, яку
Степанида добре знала, бо на Батьківщині навчалася в польській школі. Жила
Степанида Семенівна в німецькій сім’ї на правах члена родини, харчувалася разом із
господарями. Часто Степанида разом із дітьми ходила по місту на прогулянки,
екскурсії, їй господар давав гроші, на які вона купувала ласощі для дітей та
для себе.
Коли діти підросли та пішли до школи, Степаниду
взяли працювати на літакобудівний завод. Там вона сиділа за конвеєром, складала
якісь деталі до літаків. Цієї роботи її навчив майстер. Поряд із нею працювала
білоруска. Робота була неважка, але одноманітна. Звичайно умови життя були тут
гірші. Всі робочі жили
в бараках, годували також не дуже добре. Варили конину, баланду із брюкви…
В кінці 1944
року майстер-поляк казав, що «Скоро прийде «рус». Згодом пішла чутка, що
радянські війська близько, всі німці та поляки втекли із заводу, та десь поховалися. А перед втечею сказали, що всі запаси продуктів
в погребах та на складах отруєні, то бранці і не зачіпали продуктів –
боялися. Коли війна закінчилася – бранців відпускали додому. Хто хотів - міг їхати.
Декого розшукували рідні, які служили в радянській армії, та забирали додому.
Брат білоруської подруги розшукав їх у Гамбурзі та забрав до себе в Білорусію.
Їхали назад безкоштовно все в тих же товарних вагонах. Трохи побувши в подруги
Степанида поїхала додому. Тоді їй виповнився 21 рік. Коли вона була вже вдома
– з авіаційного заводу з Німеччини їй надіслали зароблені гроші, бо під час
роботи зарплати їм не виплачували. Майбутній чоловік Степаниди – Дмитро був родом із того ж села Костянець і
вивезений він був також до Гамбурга, але тоді їхні шляхи так і не перетнулись. По закінченні війни Дмитро поспішав скоріше повернутися
додому, але його прямо із дороги відправили до концтабору в Сибір. Там умови
життя були жахливими. Приходилося важко працювати майже на межі голодної смерті. Він згадував, що
на рукавах «роб» (верхнього одягу) були нашивки із вказівкою, якої в’язень
нації. Звільнившись із
концтабору Дмитро повернувся в рідне село, тут одружився із Степанидою.
Працював в Мізочі на пекарні. Транспорту тоді не було майже ніякого, то на
роботу приходилося йти пішки 13 кілометрів. Згодом молодій сім’ї дали квартиру
в Мізочі. Степанида Семенівна пішла
працювати прибиральницею в магазин. Подружжя виростило троє дітей, мають
онуків. Все подальше життя подружжя пов’язане з Мізочем.
Степанида Семенівна (в центрі) разом із донькою та її родиною
На сьогоднішній день Степанида Семенівна
перебуває в доброму здоров’ї та при
добрій пам’яті. Тішиться своїми дітьми, внуками, та часто згадує своє нелегке життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар